-
Notifications
You must be signed in to change notification settings - Fork 0
/
Copy path102.html
29 lines (27 loc) · 26.7 KB
/
102.html
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
<html lang="uk">
<head>
<meta name="viewport" content="width=device-width, initial-scale=1.0">
<link href="https://fonts.googleapis.com/css?family=PT+Serif:400,400i,700,700i" rel="stylesheet">
<link rel="stylesheet" href="/seneca/style.css">
</head>
<body>
<header>
<h1><a href="/seneca/">Моральні листи до Луцілія</a></h1>
<p>Луцій Анней Сенека</p>
</header>
<main>
<article>
<h2>Лист СІІ </h2> <p> Сенека вітає свого Луцілія! </p> <p> Як робить нам прикрість той, хто будить нас саме тоді, коли бачимо милий сон, — адже позбавляє насолоди, хоч оманливої, а все ж дуже подібної до справжньої, — так і твій лист мовби скривдив мене: відвернув від гарної думки, якою я захопився і, якби не перешкода, снував би її далі. Приємно було розмірковувати над безсмертям душі, — далебі, навіть вірити в те безсмертя! Якось легко я пішов за думками великих людей, які радше обіцяють, ніж доводять цю неоціненну можливість. От і я віддався тій небесній надії. І вже сам собі почав бути тягарем, уже став гордувати рештками свого немічного віку, готовий ступити в безмір часу, ввійти у володіння всіма віками, але тут я отримав твого листа — й раптом, отямившись, позбувся такого чудового сну! Але, розрахувавшися з тобою, я знову повернусь до того сну і надолужу втрачене. На початку листа ти закидаєш мені, мовби я не зовсім з'ясував питання, де намагався довести, що посмертну славу, як твердять наші, можна вважати благом. Бо я, мовляв, не спростував висунутого проти нас закиду, а саме, що не буває блага, яке б складалось із віддалених між собою в часі частин, а те благо, про яке йдеться, власне, складається з таких частин. Те, що хочеш з'ясувати, належить, Луцілію, до того ж питання, але займає окреме місце, тому я наразі відклав не тільки ту справу, але й дещо інше, пов'язане з нею. Часто, як сам знаєш, з моральними питаннями переплітаються питання, що стосуються мислення. От я і зайнявся тією частиною, яка безпосередньо в'яжеться із звичаями, — замислився, чи не є чимось нерозумним і зайвим посилати свої турботи ген аж за останній день життя, — скажімо, про те, чи пропадають наші блага разом з нами; чи залишається щось від того, хто став нічим; чи можна здобути або намагатися здобути якусь користь із того, чого, поки воно настане, вже не відчуватимемо. Все це має причетність до звичаїв, отже, знайшло в нас належне місце. А ті міркування, Що їх висувають проти нас діалектики, треба було відокремити, от я і лишив їх осторонь. Але тепер, оскільки ти вимагаєш від мене всього, то я викладу тобі все, що вони говорять, а відтак спростую кожен їхній закид. </p> <p> Одначе мої заперечення будуть незрозумілими, якщо я не попереджу їх певним вступом. Що я хотів би попередньо сказати? Є тіла цілісні; до них належить, наприклад, людина. Є, крім того, складені — скажімо, корабель, будинок, інші предмети, різні частини яких поєднані в одну цілість. А є ще й такі, що складаються з віддалених між собою частин, — тіла, чиї члени існують окреміш-ньо. Сюди можна віднести, приміром, військо, народ, сенат. Так ось ті члени, з яких творяться подібні тіла, сполучаються між собою правом або суспільними обов'язками, а за своєю природою вони роз'єднані, поодинокі. Що я хотів би ще зауважити попередньо? Вважаємо, що не може бути блага, яке б складалося з віддалених між собою частин. Єдине благо — мусить бути охоплене й кероване єдиним духом; у єдиного блага — також єдина сутність. А це, коли б ти часом забажав, доводиться саме по собі, і все ж мені довелось ті речі обговорити, бо проти нас повертають нашу таки зброю. — «Ви твердите, — кажуть нам, — що нема блага, яке б складалося з віддалених частин. Але ж визнання — це сприятлива думка доброчесних людей. Бо як слава не може спиратись на висловлювання лиш однієї людини, а неслава — на осуд лиш когось одного, так і для визнання недостатньо подобатись тільки одній доброчесній людині. Тут потрібна однакова думка багатьох видатних і шанованих мужів. Отже, визнання постає із суджень багатьох людей — значить, із віддалених одна від одної частин, а через те не може бути благом. Визнання — це хвала, яку доброчесні складають доброчесним. Хвала — це мова; мова — це слова, що мають окреслене значення; а слова, хоч би й виходили з уст доброчесних людей, — це ще не благо. Адже не все, що робить доброчесна людина, благо. Доброчесний може й у долоні бити, й свистати, але навіть той, хто все в ньому подивлятиме, не назве благом ні плескання в долоні, ні свисту, ані, скажімо, його чхання чи кашлю. Отже, визнання — не благо. Врешті, скажіть нам, чиїм воно б мало бути благом: того, хто хвалить, чи того, хто похвалений? Якщо вважаєте, що воно — благо похваленого, то це такою ж мірою смішно, якби ви, приміром, твердили, що моїм благом є те, що хтось інший при доброму здоров'ї. Втім, хвалити гідних похвали — почесна справа. Йдеться, отже, про благо того, хто так діє, а не про нас, кого хвалять. А це, власне, й треба було нам довести». Тепер побіжно відповім на все зокрема. По-перше, досі ще не встановлено, чи таки справді не може бути такого блага, яке складалося б із віддалених частин: обидві сторони наводять свої докази. По-друге, чи слава дійсно вимагає багатьох голосів? Гадаю, достатнім для неї може бути судження й одного доброчесного мужа, адже й хтось один доброчесний може визнати нас доброчесними. — «В такому разі схвалення лиш однієї людини може дати підставу для розголосу, як і злослів'я однієї людини — для поголосу? Слава, як на наш погляд, вимагає ширшого розповсюдження і погодження багатьох». — Але ж добрий розголос і злослів'я — цілком різні речі. Запитаєш, чому? Бо якщо про мене гарно висловлюється хтось із доброчесних мужів, то це те ж саме, якби такої думки були всі доброчесні: всі ж вони, пізнавши мене, відчули б одне й те ж саме. їхні судження однакові, вони збігаються, бо рівною мірою проникнуті правдою, тому й не можуть розбігатися. Ось і виходить, мовби всі вони судять однаково, а це, кажу, тому, що інакше вони й не можуть судити. — «Але ж для слави чи розголосу недостатньо думки лиш когось одного». — Так ось: тут судження одного має таку ж вагу, що й усіх разом, оскільки воно буде одне й те ж саме у всіх, якщо їх опитаєш; а там думки зовсім не подібних між собою людей, звісно, будуть розбігатися, бо знайдеш у тих людей мінливі настрої, постійні сумніви щодо всього, хитання, підозріння. Гадаєш, такі люди можуть дійти єдиної думки? Навіть коли візьмеш когось одного з них, то й він не тримається однієї й тієї ж Думки! Доброчесному ж до вподоби лише правда, а в правди — одна суть, одне обличчя; всі інші, якщо й погоджуються між собою, то хіба в чомусь хибному, а хибне ніколи не буває постійним — воно змінюється, саме собі суперечить. — «Але похвала — це не що інше, як голос, а голос не може бути благом». — Коли говорять, що визнання — це хвала, якою доброчесні наділяють доброчесних, то мають на увазі не голос, а саме переконання. Хай доброчесний похвалить когось по думки, то це все одно буде похвалою. До того ж хвала — це щось одне, а похваляння — щось інше: останнє потребує голосу. Ніхто ж не говорить про «надгробну хвалу», а про «похвальне слово», а це вже полягає на мовленні. Коли вважаємо, що хтось гідний хвали, то розраховуємо не на те, що про нього говоритимуть, а якої думки будуть про нього. Отже, хвалою буде й те, коли мовчки про когось гарно думатимеш, наодинці подивляючи його доброчесність. Далі, як я вже сказав, хвала висновується з душі, а не зі слів, які є лише виявом того усвідомленого почуття — доносять його до інших людей. Хвалить той, хто вважає ту похвалу потрібною. Коли наш славний трагік<sup>1</sup> говорить, що чудово, коли «нас хвалить хвалений муж», то він має на увазі гідного хвали мужа. І коли так само давній поет каже: «Хвала живить мистецтва», то зовсім не має на увазі вихваляння, від якого хіба занепадає будь-яке заняття. Адже ні красномовства, ні якогось іншого зверненого до слуху мистецтва ніщо так не зіпсувало, як оплески юрби. Розголос потребує голосу, а визнання може обходитися без голосних слів, задовольняючись самою думкою людей; воно не тратить на своїй повноті не лише серед мовчанки, але й серед хули. Поясню, в чому різниця між визнанням і славою: слава — це сукупність суджень багатьох людей, а визнання — лише доброчесних. </p> <p> «То чиїм благом є визнання, чи хвала, яку доброчесний складає доброчесним: того, кого хвалять, чи того, хто хвалить?» — І одного, й другого. Воно моє, кого хвалять, оскільки природа народила мене таким, що любить усіх людей, от я й радію зі свого доброго вчинку і втішаюся, зустрівши таких, які вдячно витлумачили мої чесноти. Це і є, власне, благом багатьох — тих, хто виявляє вдячність, але водночас — і моїм благом. Адже лад моєї душі такий, що чуже благо вважаю своїм, надто коли я сам до нього прислужився. Але це благо — й тих, хто хвалить, бо ж воно спричинене доброчесністю, а кожне діяння доброчесності — благо. І все ж воно б не могло стати їхнім надбанням, якби й сам я не був таким. Отже, заслужена похвала — це обопільне благо, так само, далебі, як слушне рішення — благо того, хто судить, і того, хто втішається тим рішенням. Хіба сумніваєшся, що справедливість — це благо того, хто її посідає, як і того, кому віддають належне? Хвалити того, хто заслуговує хвали, — справедливо, значить, така хвала — обопільне благо. </p> <p> Ми достатньо відповіли тим прискіпливим крутіям. Але не на цьому предметі ми повинні зосереджуватись — не на розплутуванні подібних хитрощів, бо, врешті, позбавивши філософію високої гідності, заженемо її в жалюгідні щілини. Наскільки краще йти відкритою, прямою дорогою, аніж добровільно пускатись такими манівцями, які можна подолати лише з великим зусиллям! Адже ті суперечки — не що інше, як забава, котра полягає в тому, хто кого вправніше зловить у пастку. Краще скажи про те, наскільки це відповідає природі нашого розуму — сягати в незмірні обшири всесвіту, бо ж дух людини — це щось дуже велике, благородне: він не терпить того, щоб йому накреслювали інші, ніж богам, межі. По-перше, він не визнає своєю вітчизною таких тіснин, як Ефес або Александрія, або ще там якусь, хай навіть густіше населену, розкішніше забудовану місцевість: його вітчизна — все те, що, кружляючи, замикає найвищі обшири всесвіту — склепіння, під яким простираються моря та суходоли, під яким — повітря, що відмежовує і водночас поєднує божественне й людське, те саме повітря, на якому стільки невсипущих у своїх рухах світил. По-друге, він виривається з окреслених вузин віку: «Мені належать, — каже, — всі роки. Нема такого століття, яке було б непроникне для видатного розуму, — думка прокладе собі стежку в будь-який обшир часу. А коли настане день, який розділить змішані між собою божественні й людські начатки, я залишу це тіло там, де знайшов його, сам же вернусь до богів. Я ж і тепер не те, щоб був без них, тільки затримує мене тут важка земна в'язниця». Цей час, коли тягнеться смертне життя, — це тільки вступ до кращого й довшого вікування. Як упродовж дев'яти місяців нас затримує материнське лоно, не з тим, однак, щоб ми й надалі в ньому перебували, а з тим, щоб приготувати до іншого місця, де, з'являючись на світло денне, ми здатні вдихати повітря й перебувати у вільному просторі, — так само протягом того часового відтинку, що між дитинством і старістю, ми дозріваємо для нового народження. Нас чекає ще один початок, ще один, інший порядок речей. А наразі ми лише з відстані можемо переносити вигляд осяйного неба. Отож без трепету вичікуй тієї вирішальної години: вона остання не для душі, а для тіла. На всі речі, що довкола тебе, дивись як на вантаж у заїзді: тобі треба рушати далі. Природа пильнує, щоб ми як прийшли голими, так голими й вийшли. Не можеш з собою винести більше, ніж приніс; ба, мусиш відмовитись навіть від значної частини того, з чим ти прийшов у життя. Буде забрана в тебе й ця оболонка, твоє останнє окриття — шкіра; буде забрана плоть і пливка кров, що кружляє усім тілом; будуть забрані кістки й жили, — те, чим тримається всякий плин та м'якоть. День, якого так жахаєшся як останнього, буде днем, коли народишся для вічного життя. Скинь же той вантаж! Чому вагаєшся, начебто ти й раніше вже не виходив, покинувши тіло, колишній свій схов? Ти хапаєшся за життя, впираєшся, — але й тоді лиш великі зусилля матері тебе виштовхнули на світло денне. Ти стогнеш, плачеш, але, власне, плач — ознака того, хто народжується. Лиш тоді можна було тобі вибачити: ти з'явився на світ нерозумним, без жодного досвіду. Тебе, хто тільки-но покинув теплоту й м'якість материнського лона, овіяв вільний подув, потому вразив доторк жорсткішої руки, і ти, розніжений, ні з чим ще не обізнаний, сторопів серед усього невідомого. Але ж нині для тебе не є чимось новим відділятися від того, частиною чого ти був раніше. Спокійно розпрощайся з непотрібними вже членами й покинь тіло, в якому ти довго мешкав. Його розітнуть, закопають, від нього не залишиться й сліду. Чому сумуєш? Немає ж тут нічого незвичайного: оболонка тих, хто народжується, переважно пропадає. Чому ти так прив'язаний до того, що є лишень твоїм окриттям? Настане день, який відслонить тебе й виведе з того схову — гидкої, смердючої утроби. </p> <p>Навіть тепер, наскільки це можливо, вихоплюйся звідтіля і, занедбавши будь-яку насолоду, хіба що окрім тієї, яка пов'язана з речами необхідними й поважними, вже віднині думай над чимось вищим, піднесенішим. Колись перед тобою розкриються таємниці природи, розвіється ота темінь і звідусіль заполонить тебе найчистіше світло. Уяви собі лишень, що то за ясність, у якій зливається проміння безлічі зірок. Жодна тінь не захмарить того сяйва. Однаковим блиском сіятиме кожна ділянка неба, адже чергування дня і ночі — це властивість лише нижніх шарів повітря. Ось тоді, коли ти всім своїм єством сприймеш увесь той потік світла, що його невиразно спостерігаєш тепер через надто тісні для нього шляхи твого зору і все-таки подивляєш іздалеку, — ось тоді, кажу, ти визнаєш, що провів життя в темряві. Чим видасться тобі божественне світло, коли побачиш його у властивому для нього місці? Думка про нього не дозволяє, щоб у душі осів хоч який-небудь бруд, яка-небудь ницість чи жорстокість. Та думка підказує нам, що боги — свідки всіх наших вчинків; вона велить нам домагатись їхнього схвалення, готуватись до майбутнього спілкування з ними й привчати себе споглядати вічність. Хто ж осягнув її розумом, той не лякатиметься жодного війська, не здригнеться перед звуком сурми, не жахнеться ніяких погроз. Чого ж би мав боятися той, хто сподівається померти? Навіть той, хто певен, що душа існує лише до того часу, доки перебуває у в'язниці тіла, а вихопившись із неї, тут же й розпорошується<sup>2</sup>, — навіть той прагне бути корисним також тоді, коли відійде з життя. Бо хоча смерть вихопить його з-перед людських очей, все ж </p> <blockquote> <p> <em>Мужа високу чесноту не раз пригадають нащадки </em> </p> <p> <em>І подивлятимуть рід його славний...</em> </p> </blockquote> <p> Подумай, наскільки нам допомагають гарні приклади, — й зрозумієш: пам'ять про великих мужів не менше корисна, ніж їх присутність. </p> <p> Бувай здоров! </p>
</article>
</main>
<footer>
<a href='/seneca/101'>←</a>
<a href='/seneca/'>Зміст</a>
<a href='/seneca/expl.html'>Примітки</a>
<a href='/seneca/103'>→</a>
</footer>
</body>
</html>